Після захоплення Одеси більшовиками у 1919 та особливо у 1920 році місто стало одним із центрів червоного терору на півдні України. Під гаслами «боротьби з контрреволюцією» ЧК розгорнула систему масових арештів, катувань і розстрілів. Людей убивали не лише за участь у білому русі чи українських організаціях — достатньо було походження, професії, доносу сусіда або просто «неблагонадійного» вигляду.
Одеська ЧК — фабрика смерті
Головним інструментом терору стала Одеська губернська надзвичайна комісія — ЧК. Вона діяла фактично без суду та слідства. Людей хапали просто на вулицях, у квартирах, на роботі. Часто родичам навіть не повідомляли, де перебуває заарештований. Через декілька днів людину могли вже розстріляти.
За даними дослідників, лише у 1920 році Одеська ЧК винесла понад півтори тисячі смертних вироків. І це лише встановлені випадки. Реальна кількість жертв могла бути значно більшою.
Масові розстріли у підвалах та на околицях міста
Одним із найстрашніших символів червоного терору стали нічні розстріли. В’язнів групами вивозили за місто або вбивали у підвалах самої ЧК. Постріли лунали майже щоночі.
У ніч з 15 на 16 червня 1920 року більшовики розстріляли в Одесі щонайменше 63 людини. Серед жертв були офіцери, студенти, чиновники, представники українського руху та просто підозрювані у «нелояльності».
Газети того часу друкували списки страчених як звичайні бюлетені — поруч із господарськими новинами. Людське життя було зведене до рядка у звіті ЧК.
Катування і знущання
Свідчення сучасників та архівні документи описують жахливі методи катувань. Заарештованих били шомполами, прикладами, тримали у переповнених сирих камерах без їжі та води. Поширеними були імітації розстрілів, побиття до втрати свідомості, психологічний терор.
Деякі спогади емігрантів і очевидців згадують про тіла зі слідами жорстоких тортур — зламаними кінцівками, понівеченими обличчями. Частину страчених ховали таємно у спільних ямах, щоб приховати масштаби злочинів.
Терор проти українців та інтелігенції
Особливо жорстоко переслідували всіх, хто був пов’язаний з українським національним рухом. Для більшовиків українська державницька ідея була смертельною загрозою.
Під репресії потрапляли офіцери Армії УНР, учителі, студенти, журналісти, священники, кооператори. Будь-яка симпатія до незалежної України могла завершитися арештом і розстрілом.
Водночас більшовики переслідували поляків, греків, меншовиків та інші групи населення, яких підозрювали у «контрреволюції».
Місто страху
Одеса початку 1920-х перетворилася на місто постійного страху. Люди боялися нічних стуків у двері. Боялися говорити на кухнях. Боялися сусідів і доносів. Часто родичі роками не знали, де поховані їхні близькі.
Червоний терор в Одесі став не «перегином», а свідомою політикою більшовицької влади — методом залякування та фізичного знищення всіх, хто міг чинити опір новому режиму. Саме через такі масові злочини радянська влада утримувала контроль над Україною у перші роки після революції.
