Барикада перекриває вулицю, але
відкриває шлях!
Гасло
“Французького травня "1968 р.
Відновимо бойові порядки!
“Ніхон Сєкігун”
Потрібно перестати прирікати національну
волю
до життя на загнивання в пасивній обороні.
до життя на загнивання в пасивній обороні.
Адольф Гітлер.
Ми діятимемо мирно там, де це буде
можливим, зброєю - коли це стане необхідним.
Карл Маркс.
...Коли хочеш, щоб гвинтівок не було -
берись за гвинтівку!
Мао Цзедун.
Давно
відомо, що великі питання епохи вирішуються залізом і кров’ю. Це основний закон
історії і, значною мірою, її рушій.
Найбільшим питанням нашого часу є українське питання.
До сьогодні воно не розв’язане через традиційні вади української верхівки.
“Верхи” роблять усе, щоб унеможливити вирішення національного (так само, як і
соціального) питання, або, принаймні, відсунути вирішення на майбутнє. Боязнь
рішучих дій, фетишизація так званої “законності” і “легальності” - родима пляма
української політики. Замість розрубати гордіїв вузол - його вагу перекладають
на плечі майбутніх поколінь. Постійне запобігання перед зовнішніми чинниками,
регулярні поступки усім, хто забажає - цей витончений політичний мазохізм
владоможці мотивують потребами стабільності. Істинно кажу: це стабільність в
поганому. Стабільно стає все гірше і гірше - економічний спад триває, люди
втрачають віру, ворог наступає на всіх фронтах. Нам не потрібна стабільність,
яка куплена коштом нашого життя! Знайте: Стабільність - це ім’я божка, якому
сьогодні приноситься в жертву весь український народ!
Тим
часом напруга наростає. Соціальні суперечності загострюються, національні
антагонізми набирають щораз більшого масштабу. У народній свідомості починає
визрівати думка про необхідність, насильства, яке єдине змогло б щось змінити
на краще. Народ починає усвідомлювати те, що силкуються забути його
“проводирі”: що політика - це боротьба, що здійснення політики передбачає
діалектичне поєднання слова і дії, переконання і насильства, батога і
пряника. Спочатку декларація, потім бомбардування. Українські політикани визнають
лише слово, бездіяльність - їхнє кредо.
Великий дефіцит бюджету є наслідком дефіциту дії.
В умовах
злочинного керівництва врятування нації стає справою рук самої нації. “Народ сам повинен боротися.”
Ворогів
- надлишок, зовнішніх і внутрішніх. Внутрішній ворог - це наслідок існування
зовнішнього ворога, знищення зовнішнього веде до ліквідації внутрішнього. Але
на сьогодні знищення зовнішніх ворогів є проблематичним, тому необхідно
зосередитися на шашелі, котрий точить зсередини.
Внутрішній
ворог - це особа або організація, що займається антидержавною діяльністю (від
провокаційних монологів у черзі, збирання підписів за реакційні постанови до
підриву національної економіки, розроблення і підписання міжнародних актів, що
суперечать державним інтересам), особа, що займається кримінальною діяльністю
(організація злочинних груп, корупція, наркобізнес), особа, яка розглядає
державну посаду як джерело збагачення, дискредитуючи цим Українську Державу.
Ворог - це необов’язково чужинець, це може бути і корумпована особа
українського походження.
Ворог є
одночасно і злочинцем, що випливає з вище сказаного, а злочинці, як відомо,
національності не мають.
Директор з синьо-жовтим значком
заслуговує суворішої кари за розкрадання і нещадний визиск робітників, ніж його
беззначковий колега, бо він, обкрадаючи Українську Державу, дискредитує тим
самим Українську Ідею. Голова облради, який дозволяє собі переганяти за кордон
десятки тон кольорових металів, заслуговує повернутися туди, звідки і прийшов:
у зону. “Горе вам, книжники і фарисеї, ви лицеміри! Ви позбавляєте вдовиць
домів і довго на показ молитесь...”
Українській
нації протистоїть злочинно-ворожий світ. Вирішення українського питання означає
ліквідацію одного з елементів протистояння. Або-або.
Лінія
розмежування, фронт між українцями і ворогами пролягає у містах, у першу чергу
у великих індустріальних мегаполісах Сходу і Півдня. У містах розташовуються
виробництва, банки, органи управління, масами осідають чужі, там постійно
проходять процеси бродіння і криміналізація. Ці міста ще з часів Петра І і
Катерини ІІ стали ворожими опорними пунктами. Такими вони є і сьогодні. Це,
фактично, чужа територія. Там і потрібно починати боротьбу. Саме там “потрібно
кожною думкою, кожною дією ставити питання про владу.”
Вони
давно ведуть неоголошену війну, і ведуть її досить успішно. Їхні перемоги
відчутні всім (хоча і не всіма усвідомлюються) - плановий підрив економіки,
інфляція, масове зубожіння, дискредитація державної ідеї, моральний розклад.
Вони з-за кута стріляють в спину Нації.
Настає
час покласти цьому край. Настає час “... перенести вогнище війни у табір
ворога, тобто у величезні мирні міста”(Франц Фанон). “Горе містам, що не
покаялися.”
Боротьба
має йти реально, відчутно, з поєднанням слова і дії, пропаганди дії і пропаганди
дією. Можливо, дії (насильству) слід віддавати перевагу: ворог мав досить часу,
щоб слухати наше слово. Між вербальним випадом і насильницькою дією потрібно
сьогодні вибирати друге. Зараз ефективний протест є насильницьким протестом.
“Насильство створює умови для політичної діяльності.”
Однією з
форм насильницької діяльності є так звана “тактика міської партизанської
війни”. Їй, в основному, присвячена дана стаття.
Спершу
трохи історії. Міська партизанська війна зародилася на початку 60-х років у
Латинській Америці. Піонери такої тактики - ліві уругвайські повстанці
тупамарос. Ідею паризанської війни у місті підхопим бразілієць Хуан Карлос
Марігелла, теоретично обгрунтував її і практично розвинув, ставши командиром
колони (повстанський відділ) у місті Сан-Пауло.
Тактика
партизанської війни (герильї) у місті швидко знайшла прихильників у Європі. На
початок 70-х рр. свідомістю європейської молоді міцно заволоділи ліві ідеї.
Студентські бунти, пацифістські маніфестації, наркотики, сексуальна революція,
радикальна критика капіталізму і фашизму нікого не дивували.
Маси
довговолосої молоді мріяли про комунізм. Їм, ситим і одягненим, хотілося
гострих відчуттів. Студентський лідер Західного Берліну Р.Дучке пропагує лозунг
“Починати партизанську війну у нетрях великих міст”, а члени
західно-берлінської “Комуни №1” А.Баадер, Г.Енслін, адвокат Х.Малер,
журналістка У.Майнгоф вирішують почати революційну війну і оголощують створення
RAF (“Фракція Червоної Армії”).
Діти
виступили під прапорами тих, хто стріляв у їхніх батьків.
Перестрілки,
бомби, підпали, напади на банки, викрадення, прокламації... Акції у
Дюсельдорфі, Кельні, Ессені, Мюнхені, Франкфурті, Західному Берліні. Над
Німеччиною запанував страх.
“Для
здійснення пролетарської революції достатньо збройної практики.”(Х.Малєр)
“Революцію не планують, її роблять.”(А.Баадер) І вони робили свою революцію.
Збройні акції йшли в перемішку з наркотичними оргіями і безладним коханням.
Врешті-решт, розбиті психічно, морально і фізично рафівці опинилися у
супертюрмі “Штамгайм”. Фінал “революції” - самогубство.
У кінці
1969 р. в Італії, на базі дослідницької групи “Альтернативний університет”
Р.Курчо, М.Моретті, Дж. Франчіскіні, М.Кагол створюють ліву повстанську
організацію Brigate Rosse (“Червоні бригади”). 1970 р. - перша акція: підпал
заводу. Два роки пішло на накопичення сил, відпрацювання організаційних
структур, створення сітки конспіративних квартир і тайників. У 1972 р. було вже
все готово, і BR починають активну діяльність. Бригадисти внесли у тактику
міської герильї цікавий штрих - т.зв. “гамбізаціоне” (інвалідизація): жертві
прострілювали ноги; до тонкощів було відпрацьовано техніку викрадення впливових
державних діячів. Найвідоміша акція “Червоних бригад” - викрадення і страта
Альдо Моро, відомого діяча Християнсько-Демократичної партії Італії.
Все
життя бригадиста, як справжнього солдата, було суворо регламентоване. Існували
інструкції на всі випадки: правила проживання і побуту, конспірації, втечі від
переслідування, організація стеження, правила ліквідації. Бригадист жив
подвійним життям. Зовні - лояльний, нецікавий, існує за схемою дім-робота-дім,
вірний сім’янин і католик. Після 2200 - ніякої музики чи шуму. На фоні постійного
кочування, наркоманії і розпусти рафівців осілі, законспіровані і порівняно
моральні бригадисти виглядають значно краще.
На цьому
ми закінчимо історичний екскурс. Звичайно, були і інші подібні організації:
“Аксьйон дірект” (“Пряма дія”, Франція), “Ніхон Сєкігун” (“Червона Армія
Японії”), “Пріма лінеа” (“Перша лінія”, Італія), тощо. Ми не займаємося оспівуванням “подвигів”
ультралівих, як це ввійшло у моду в деяких патріотичних формуваннях. Ми лише
привертаємо увагу до їхніх методів і техніки.
Причина
поразки цих лівацьких озброєних партій не в збройній практиці. Причина поразки
- в нездійсненності мети: пролетарської революції в розвинутих країнах Заходу.
Видаєтьтся
прийнятною і позитивною збройна практика взагалі, і практика міської партизанської війни зокрема.
Ворога
треба бити його ж зброєю і на його території. Пістолет, що стріляв вправо,
однаково буде стріляти і вліво.
Мета RAF
i BR була дестабілізація державного апарату,провокування надзвичайного стану і
репресій; Це мало перейти у загальне
повстання, революцію і знищення
держави1) (В ув’язненні А.Баадер заявив: “Ми більше не почуваємо
себе німцями, ми п’ята колона третього світу
в метрополії”. Але, на щастя, теоретичний ланцюг
“ПРОВОКАЦІЯ-РЕПРЕСІЯ-РЕВОЛЮЦІЯ” завжди уривався на репресії). Мета
українських патріотів - кардинально відмінна: збереження держави і притлумлення
антинаціональних сил всередині її.
У
регіонах, де немає української влади, її повинна народити гвинтівка.
Міська
герилья ділиться на два етапи: етап підготовки і етап власне військових дій.
Умовою успішної діяльності є ретельна підготовка бійців. Мають бути відпрацьовані
всі основні тактичні елементи - організації нальоту, засідки, обстрілу,
швидкого відходу, правила проживання і пересування, виготовлення запалювальних
та вибухових речовин. Створюються сітки конспіративних квартир і тайників.
Група визнається готовою до боротьби, коли повністю здійснена формула
самозабезпечення, яку вивів ще К.Маргінелла: 1) моторизація; 2) гроші; 3) зброя;
4) боєприпаси; 5) вибухівка.
Основний
плюс міської партизанки - її перспективність; нестримна урбанізація відкриває практично необмежені
можливості діяльності. Класична партизанська війна неможлива без підтримки
населення і сприятливого ландшафту. Селяни постачають провіант і рекрутів,
ліс дає можливість переховування і
консолідації. Повстанський загін росте, театр воєнних дій збільшується. Загони
повстанців підходять до міст і захоплюють їх. Яскравий приклад такої тактики -
“оточення міста селом” – продемонстрували гайдамаки Залізняка і Гонти, опришки
Довбуша і Баюрака, бійці УПА і партизани Мао, кубинські повстанці і “червоні кхмери”.
Там, де
потрібні зараз насильницькі дії - на Сході і на Півдні - є обмаль сільського
населення, і практично відсутні ліси. Залишаються лише міста, лише міська
герилья. У містах розпочнеться національна революція.
Будь-яка
революція, у тому числі і національна, неможлива без мінімуму сприятливих умов.
Міська партизанська війна може допомогти визріванню цих умов. Починати
революцію, коли всі обставини проти - самовбивство. Не треба також думати, що
міська партизанка здатна сама здійснити революцію чи сама створити умови для її
здійснення. Така ілюзія вже дорого коштувала лівакам. 15 озброєних чоловіків не
захоплять владу. Вони можуть лише полегшити і пришвидшити її захоплення.
Повторимо вслід за Лєніним: “Пришвидшувати не революцію, а пришвидшувати підготовку
до неї”.
Винятково
складний господарський механізм сучасного великого міста є дуже вразливий;
виведення з ладу однієї ланки паралізує всю систему. “Велике місто- це
сукупність мішеней. Це величезний фронт, і противник не знає, де нас чекати.
Усі мішені на цьому фронті є легкодоступні, і противник повинен постійно і
постійно бути в стані бойової готовності.”(Х.Малєр).
Першорядними
цілями для партизанських акцій у ворожому місті є:
а) електромережа
- електростанції, лінії передач, трансформатори тощо - для пострадянського
індивіда існування без світла є психологічною травмою і асоціюється з війною і
“розрухою”, викликаючи тривожну депресію;
б) газ
- виведення з ладу газових труб, котелень посилюють непевність;
в) дороги
(“Війна - це дороги”, Наполеон) - пошкодження важливих доріг, головних міських
магістралей, паралізація руху міського транспорту;
г) вода
- її відсутність особливо відчутна і болюча. Тому виводяться з ладу водогінні
станції, водозабори, канали (Крим).
При
здійсненні вищеописаних акцій в одному окремо взятому місті жити стане
нестерпно. Це має привести або до спаду антидержавної активності жителів, або
до ескалації такої активності. Обидва варіанти є прийнятні. У випадку вибуху
невдоволення проти міських властей (а вони є переважно всюди на Сході і Півдні
України “махровими ”
україноненависниками) чи проти Української Держави, ситуацію потрібно
загострити максимально - змусити Київ ввести війська і встановити тим самим в
регіоні суворий режим. Це означатиме призначення коменданта міста, встановлення
комендантської години, озброєні патрулі на вулицях, пости на перехрестях.
Антидержавна активність різко спадає. Збитки від партизанських акцій лягають на
плечі тих же міщан, оскільки об’єкти, проти яких напрямлені акції, знаходяться
на балансі міста. Провокування репресій в Криму - це позитивно.
У свій
час бригадисти починали боротьбу з кампанії підпалів автомобілів, чиї власники
були “ворогами пролетаріату”. Така форма боротьби боротьби - нівечення майна -
є можлива вже сьогодні. Вогонь - прекрасний очищувальний засіб.
Перспективними
є експерименти з горючими речовинами. Пляшку з напалмом завжди знайдеться де
застосувати. Цілями можуть стати вікна помешкань, офісів, заміського будинку
якого-небудь агента російського/американського/ізраїльського імперіалізму.
Незважаючи
на те, що Шеварднадзе залишився живим, начинені вибухівкою автомобілі і надалі
залишаються одним з наймогутніших видів зброї міських партизанів. “В юності я
поважав лише динаміт” (А.Гітлер). Хоча
тротил дістати важко, важко влагодити технічні моменти, але погодьтеся -
заміноване “Жигулі” чудово вписується в архітектурний ансамбль вулиць і площ,
де: 1) збираються істоти з антиукраїнським
минулим чи антиукраїнським теперішнім (комуністи, соціалісти, шовіністи,
“власники” та ін.); 2) де влаштовують “сходняк” темні ділки,
голови обл- та міськрад, генерали міліції та інші злочинці; 3) дихає
свіжим повітрям ворог українського народу.
Вражаюче
діють на суспільну психологію короткочасні викрадення. Наприклад, підозрюваного
хапають, вивозять у тихе місце (лісосмуга, покинутий будинок і т.д.), допитують
його на предмет антиукраїнської діяльності, попереджають про міру
відповідальності, фотографують і “умовно звільняють”. Фотографії затриманого
разом з протоколами допиту розсилають газетам. Шедеври такої практики залишили
тупамарос і бригадисти. Заарештованих вони утримували у підпільних “народних
тюрмах.” (Альдо Моро просидів у “народній тюрмі” 57
діб. Місце його ув’язнення не виявлено й до сьогодні.)
Збройні
акції є важливим елементом практики міської партизанської війни. Вогнепальна
зброя використовується як при наступальних, так і при оборонних акціях. До
наступальних акцій відносяться напади на установи та об’єкти великої
важливості, на скупчення ворогів тощо. Оборонні акції - це акції, що здійснюються
в процесі швидкого відступу повстанців з метою утруднення переслідування і
мають форму прицільних черг, одиночних пострілів, застосування гранат, димової
завіси і т.п. Зброя має задовільняти наступні вимоги: малі габарити (легко
ховається під одягом), проста конструкція, велика скорострільність. “Зброя - це
шматочок влади”(Г.Кляйн).
Інвалідизація (ґамбізаціоне) -
винного калічать, прострілюючи коліно. В кріслі-качалці важко займатися
політикою.
Страта (ліквідація).
Ця ділянка боротьби є дуже відповідальною, тому важливо ретельно підібрати
жертву і екзекутора. Жертва обов’язково повинна бути символом того, проти чого
борються міські партизани. Ліквідація має здійснюватися швидко, професійно, без
жорстокості (жорстокість викликає співчуття до жертви, мета ж страти -
викликати страх). Причини страти повідомляються у засоби масової інформації.
Наголос робиться на фінансових зловживаннях, корумпованості, невихованості,
шлюбній невірності і, в останню чергу, на політичних злочинах.
Застосування
для страт і інвалідизації холодної зброї можливе, проте вимагає серйозної
підготовки. Заколення чи зарізання виглядає набагато неохайніше, жорстокіше і
кримінальніше, ніж розстріл. А міські партизани - не садисти, не кати і не
вбивці. Вони солдати, вони воюють і змушені вбивати.
Наведеними
вище прикладами діяльність міських партизан зовсім не вичерпується. Оскільки
міська герилья - явище порівняно молоде, багато її секретів ще не відкрито,
багато потенційних можливостей ще не реалізовано. Фактично. це чистий листок
паперу, і його має заповнити фантазія і творчий підхід повстанця.
Че
Гевара у своїй “Партизанській війні”, описуючи дії на околицях (незалежних дій
у містах він навіть не розглядає), підкреслює їхню небезпечність для повстанців
через густоту населення, урбаністичний ландшафт, неможливість сховку. Він
рекомендує розпочинати акції у приміській зоні лише на останньому етапі
“оточення міста селом”, коли за дрібними диверсійними групами в пригороди
підходять великі партизанські з’єднання.
Дійсно,
щодо міст і передмість Куби такі твердження є вірними, враховуючи, що тамтешні
міста насправді великими селами,
“городяни” знаються в лице, а поява чужих - подія.
Кардинально
відмінна ситуація в індустріальних мегаполісах Латинської Америки, Західної
Європи і, особливо, в пост-СРСР.
Величезна
територія забудована однотипними панельними будинками, схожі одна на одну
вулиці, лісосмуги парків, величезна кількість населення плюс приїжджі,
напружений авторух, стандартні машини, стандартно одягнені пішоходи і т.п. -
ідеальні умови діяльності бойових груп.
Повстанець
ховається у натовпі схожих людей. Автомобіль, попередньо “позичений”, стає за
таких умов надзвичайно важливим засобом пересувння, переховування і втечі.
Стратегічне
значення для ведення міської партизанської війни мають підземні міські
комунікації - канали, колектори тощо. Маючи план міського підземелля, група
стає невловимою. У випадку невдачі чи оточення, підземний лабіринт дає майже
стопроцентну гарантію порятунку.1) (Згадайте баркашовців у жовтні
1993 року під час штурму Білого дому Росії. Вони покинули приречений будинок за
допомогою підземних ходів, прихопивши з собою зброю.) Поки переслідувачі
опам’ятаються, подзвонять куди слід, добудуть план підземних сполучень,
повстанці будуть недосяжні. Крім того, не всякий “правоохоронець” відважиться
на переслідування і перестрілку під землею.
На
відміну від класичної партизанської війни, яка є неможливою і приреченою без
підтримки місцевого населення, міські партизани не потребують такої підтримки.
Від середовища, у якому вони діють, їм не потрібно нічого крім страху.
Кількість контактів з населенням - якнайменша. Головне- не викликати підозри.
“Після акції групи можуть швидко і ефективно ховатись в попередньо підготованих
квартирах, не звертаючись по допомогу до
населення” (Х.Малєр) Це дуже важливо - зменшення непотрібних контактів
автоматично зменшує ризик.
Класична
партизанська війна прагне до збільшення кількісного складу загонів, до
перетворення їх у великі з’єднання, що за чисельністю бійців вже конкурують з
регулярною армією. Позитивна ознака міської партизанської війни - її можна
вести незначними силами. Партизанська група дуже малочисельна; основний козир -
раптовість, мобільність, ефективність, основна вимога - конспірація. Перемога
здобувається не кількістю, а якістю. Наприклад, в RAF було 3 групи по 10
чоловік.
У
сучасних умовах пострадянської України оптимальною видається діяльність мікрогруп по 3-5 чоловік. Група повністю
автономна, ніякого командування ззовні, ніяких контактів з “центром”, лише
ідеологічна спільність. Група самостійно планує і здійснює акції.
Діяльність
- переважно вночі. Вдень повстанці мають бути нічим не примітними міщанами -
врівноваженими і аполітичними.
Головне
правило міських партизанів - не попадати в поле зору “правоохоронних” органів.
Тому в побуті поводити себе треба так, щоб боївкар був останнім, на кого б
упала підозра. Боївкар поза боївкою - найспокійніша, найтихіша,
найаполітичніша, найкосмополітичніша, найлояльніша людина, у неї немає
переконань, лише шлунковий інтерес, її “хата завжди скраю”. Пацифізм,
угодовство, конформізм - як найбільше сірих барв; поганих звичок не має, вулицю
переходить завжди на зелене світло.
Абсолютно
ніщо не повинно привертати уваги до повстанця.
Досвід
подібних угруповань показує, що “органам” практично неможливо виявити і
знешкодити їх. Почасти через відсутність інструкцій, почасти через природню
тупість, як полюбляв казати загальбою пива Ф.Енгельс.
Всі
випадки ліквідації повстанських груп пов’язані або з появою зрадника, або з
фатальною випадковістю.
Боротьба
з міськими повстанцями є набагато важча і проблематичніша, ніж, скажімо, з
серійним маньяком-убивцею. Маньяк діє завжди типово, вбиває апробованими
прийомами (впізнавано), короче кажучи, має “почерк”. Встановлення “почерку”
маньяка означає, що він пройшов вже півдороги до камери смертника.
Отже,
наступне правило безпеки - відсутність “почерку”; це унеможливлює визначення
слідчими характеру наступних акцій і утруднює “пришивання” минулих. Дії
повстанців повинні бути несхожі одна на одну. Не потрібно типовості, лише
постійний творчий пошук; акція повинна
бути блискавична і неповторювана.
Якщо вчора ви палили автомобілі, сьогодні організовуйте газову атаку.
Для
успішної діяльності партизанам потрібна готівка. Забезпечення групи фінансами є
завданням величезної ваги. Міська герилья - це дорого. Зброя, вибухівка,
інформація, сітка конспіративних квартир у різних кінцях міста - на це потрібні
немалі гроші.
Згадані
вище ліві повстанці вирішували проблему фінансів шляхом “пролетарських
експропріацій” - нападів на невеликі банки, каси, магазини, шляхом отримання
викупів за “арештованих” ними осіб. Бійці з італійської “Пролетарської
автономії” практикували обкладення своїх багатших співвітчизників
“пролетарським податком”.
Ці
методи самофінансування повстанських груп є цілком прийнятними за сучасних
обставин. З розвитком “капіталістичних” відносин кількість об’єктів з надлишком
грошової маси буде неухильно зростати. З невідомих причин першими збагачуються
неукраїнці, тож жертвами національних експропріацій ризикують стати
неукраїнські підприємства і підприємці, неукраїнські банки, каси, фонди,
магазини, “будки”, обмінні пункти тощо. Має майбутнє і нерегулярний збір “національного податку” з вказаних вище об’єктів.
У
перспективі можливий поділ групи на два крила - легальне і підпільне. Легальне
крило займається пропагандою, підприємницькою та парламентською діяльністю,
забезпечуючи діяльність підпільного крила. Корисно було б вивчити досвід партії
Шинн Фейн та IRA (Ірландська республіканська армія), а також військову і
політичну практику борців з Країни Басків.
У міру
зросту сил повстанців і поширення в народі їх ідей вони переходять до дедалі
масштабніших заходів. Межі діяльності розширються, охоплюють сільську
місцевість.
Політична
проповідь повинна йти в ногу з нелегальним переконуванням. В пропагандистському
плані місто і міська герилья мають величезні потенційні можливості.
Партизанські акції приковують до себе увагу суспільства, повідомляють, що є
люди, які борються. Засоби масової інформації стають зв’язковим елементом між
повстанцями і широкими масами. “Якщо ми підкладемо навіть маленьку бомбу у
якийсь міський будинок, ми можемо бути впевнені в тому, що попадемо на перші
сторінки газет. Якщо сільські партизани ліквідують три десятки солдатів, цьому
буде присвячена маленька замітка на останній сторінці. Місто значно важливіше і для політичної боротьби, і для пропаганди.”
(з маніфесту тупамарос).
Преса і
телебачення, інформуючи про дії партизан, фактично пропагують їх погляди.
Засоби масової інформації і повстанці до деякої міри є союзниками. Репортерам
потрібні сенсації, повстанцям потрібен розголос. Відомі факти: журналісти
“Шпігеля” супроводжували рафівців під час нападу на будинок в Гамбурзі, а
найбільші італійські газети змагалися за честь друкувати “комюніке” BR і листи
Моро з “народної тюрми”.
Головна
мета боївкарів - донести масам, що насильство і загроза насильства є єдиним
дієвим засобом, пробудити цим маси, пробудити в них дух боротьби. Приклад борців надихне тих, хто вже не
вірить словам. Народ має стати учасником боротьби. Для цього потрібно
наносити удари не по абстрактних символх держави, як це робили RAF і BR, а по
реальних злочинних особах, організаціях та інституціях, по всьму, що реально здійснює і символізує зло.
Разом з
тим слід мати на увазі, що міська герилья здатна нанести ворогові колосальні
матеріальні втрати, але не надається до перемоги у її військовому розумінні. Та
вона і не ставить собі за мету прямої перемоги, бо вона - лише один з факторів,
що активно готують умови для перемоги. Міська партизанська війна прагне не до
захоплення території, а, скоріше, до окупації психіки. Вона прагне надихнути
своїх і зламати дух ворога, задавити його психологічно, відняти у нього
спокійний сон. Коли міські партизани здіснюють якусь акцію, вони зацікавлені не
лише у її безпосередньому фізичному наслідкові, але й у тому, як це вплине на
суспільну псхологію. Міська партизанська війна досягає успіху не тільки через
дію, а й через реакцію на неї. Журналісти виконують посередницьку функцію. І вже
саме повідомлення про акцію відплати є на руку партизанам, не так важливо,
навіть під яким соусом подано інформацію - бо дія сама говорить за себе!
“Засоби масової інформації перетворюють досвід одного в досвід мільйонів.”
(Шмідт, де Грааф).
На
початку діяльності в Криму, на Донеччині та Півдні партизанам не рекомендується
афішувати свої політичні симпатії. Про їх орієнтацію має мовчазно промовляти
вибір об’єкта для атаки. Доцільно маскуватись під комуністів, шовіністів,
анархістів тощо - на зразок: ліквідація махрового комуніста і ворога нації може
супроводжуватися запискою, що пояснює потребу страти зрадою останнім інтересів
пролетаріату, ревізіонізмом, опортунізмом, розкраданням соціалістичної
власності і т.п. Це потрібно для того, щоб не давати місцевим українофобським
інформаційним структурам додаткового козиря в “антибандеровской пропаганде”.
Надалі партизани своєю діяльністю самі створюють потрібну їм атмосферу,
сформовують вигідну для себе політичну коньюнктуру, і потреба в маскуванні
відпадає.
Насильницька
боротьба, пропаганда дією активізовує маси. Все більша кількість українці
включаєтья в активну політичну позапарламентську дяльність. До повстанців
приєднуютья найактивніші та найсвідоміші елементи. Повстанці стають
національним авангардом, “озброєною рукою народу”. В той же час різко
активізується діяльність легальних політичних організацій (насильство створює
умови для політичної роботи!). Державницька пропаганда (слово) поширюється там,
де раніше її не було чути, в боротьбі куються кадри для національної держави.
Українці виривають владу з рук зрадників і чужинців, всановлюючи свій,
український.
Слава
Україні!
А.Шануй
Список рекомендованої літератури:
1.
Cooperman, Trent “‘The evolution of the guerilla from Mao to Meihoff”, New
York, 1980
2. Mahler
H. “Erfullen die Lucken der Revolutionstheorie” Berlin (West), 1971
3.
Meinhoff U. “Eine Theorie der Stadtguerille”. Berlin (West), 1970.
4..
Schubert A. “Stadtguerille. Tupamaros in Uruguay - “Rote Armee Fraction” in der Bundesrepublik”. Berlin (West), 1971.
5 The
terrorism reader. A histrical Antology. London, 1979
6.
Аллуні К. “Підручник бригадиста” (на італійській мові).
7.
Лощагин, Яковлев “Особенности тактики уличного боя” (Москва, 1945).
8.
Марігелла Х.-К. “Міні-підручник з міської герильї” (на португальській мові).
9. Че
Гевара Э. “Партизанская война.” (Москва, 1962).
