8 січня 1959 року у західній півкулі, сталася новина, яка як грім сере ясного неба вразила весь світ: революційна партизанська армія на чолі з Фіделем Кастро силою зброї повалила режим проамериканського диктатора Фульхенсіо Батісти, та захопивши владу в свої руки, розпочала побудову першої комуністичної держави за радянським зразком на теренах Латинської Америки. Вперше, невелика групка інтелігентів та селян зі зброєю в руках, базуючись у лісах та болотах, користуючись тактикою лісової партизанської війни, змогли подолати багаточисельну урядову армію з авіацією та важким озброєнням. Вперше купка людей змогла подолати сильний диктаторський режим, який користувався підтримкою США.
Дана подія стала сигналом для всієї Латинської Америки. Десятки лівоекстремістських угрупувань в усіх країнах прийнялися з ентузіазмом здійснювати революційну боротьбу за владу за класичним кубинським сценарієм лісової партизанської війни, і не без допомоги емісарів з Куби.
Проте для більшості угрупувань та рухів така тактика не принесла відчутного результату. Оскільки на відміну від Куби, загальна соціальна, економічна та політична ситуації відрізнялися. На це було три причини: По-перше, у більшості держав встановилися демократична форма правління, яка незважаючи на всі проблеми молодих демократій, відкривала можливість для легальної політичної діяльності. По-друге, більшість населення на відміну від кубинців, доведеною диктатором Батістою на грань виживання залишалася інертною до загальних політичних процесів у крупних містах. А підтримка населення є неодмінною умовою успішної лісової партизанської війни. По-третє, неможливо було не враховувати, що тактика контрпартизанської війни також вдосконалювалася, тож збройні сили мали змогу більш успішно боротися з збройними формуваннями партизан. Плюс до всього непримиренна марксистська ідеологія, незважаючи на досить серйозну популярність у певні часи не завжди мала цілковиту підтримку. Наочним прикладом став невдалий перебіг лісової партизанської війни у Болівії, де загинув один з провідників кубинської революції – знаменитий Ернесто Че Гевара.
Тактика міської партизанської боротьби стала відповіддю різноманітних лівоекстремістських груп на вкрай несприятливі умови та результати ведення класичної сільської, або лісової партизанської війни. Скоро серед латиноамериканських лівих з'явилася людина, яка перетворила тактику міської партизанської боротьби та тероризму у струнку організовану систему. Нею став Хуан Карлос Марігелла. Він був організатором і керівником лівоекстремістського угрупування у Сан-Паулу, самому великому місті Бразилії. До того як стати бойовиком, Марігелла був членом Бразильської компартії, з якої був виключений за пропаганду негайного переходу до збройної боротьби.
Невелика книга-брошура „Короткий посібник по організації міської герільї” стала біблією для партизан та терористів всього світу.
Суть концепції міської герільї полягала у наступному. Належить шляхом насильницьких дій спровокувати військову кризу і змусити державу відповідати на них насильством. Насильство має бути спрямовано супроти очільників держави та репресивного апарату (армії та поліції), котрі є уособленням режиму, і фінансових установ держави. Таким чином, партизани будуть силою зброї виснажувати і дезорганізовувати ворожу їм систему. У спробі придушити рух опору держава змушена буде різко активізувати карально-репресивну діяльність супроти всіх явних та потенційних противників режиму. Такі дії держави в свою чергу спровокують широкі маси до невдоволення, які з загостренням репресій з боку режиму виллються у масовий протест населення, який обернеться поваленням режиму.
Марігелла наголошував на перенесення бойових дій у міста з наступних причин:
„- місто на даний момент є серцем системи, центром організації політичної і економічної експлуатації. Одночасно це самий слабкий пункт системи. Протиріччя тут самі гострі, це організований хаос, який характеризує розвинуте капіталістичне суспільство, він постає тут у самій наглядній формі. Саме тут, у саме серце слід уражати систему”.
Як і лісова партизанська боротьба, міська боротьба вимагає уникати зіткнень з переважаючими силами супротивника, завжди завдавати удари у цих місцях де супротивник найменше підготовлений, забезпечувати успіх бойових операцій детальною розвідкою та інформацією.
Також міська партизанська боротьба має свої характерні особливості. Марігелла наголошував на докорінній зміні організаційної структури партизанського руху. Він зазначав що ніколи не слід випускати з поля зору можливість ведення політичної боротьби, тож наполягав на тому, щоб партизани використовували всі можливості, які їм надають засоби легальної боротьби. Тож рух опору мусить мати й цілком легальне політичне крило. Воно має відкрито здійснювати політичну та громадську діяльність, критикувати репресивний режим та таємно сприяти партизанському руху, звичайно тримаючи у суворій таємниці свої зв'язки з рухом опору.
Відповідно одним з елементів міської партизанської боротьби є ненасильницькі дії з широким залученням міського населення, які з певних причин є невдоволені режимом, як-от акції протесту, пікетування, наглядна агітація, бойкот, тощо.
По-друге Марігелла рішуче застерігав партизанський рух від занадто великої централізації та ієрархічності. Він обґрунтовано боявся проникнення поліційної агентури до верхівки керівництва, що могло згубити весь рух опору. Тож Марігелла наполягав на застосуванні принципу за яким автономні бойові групи партизан діють за принципом не організаційної а ідеологічної єдності. Бойові групи не знають інших бойових груп і їхні бойові операції. Тож у випадку коли партизани однієї групи дістануться у бранці, вони не зможуть видати жодної інформації про інші бойові групи. Тож загальна втрата для руху опору буде мінімальною. В той час як вірні однім ідеологічно-політичним настановам партизанські групи формуватимуть єдину систему попру супротивнику не застосовуючи складних і вразливих організаційних схем.
Міську партизанську війну також можна розділити на три етапи:
- Формування руху опору;
- Етап активного спротиву;
- Загальнонаціональне повстання.
За Марігеллою формування партизанської групи іде наступним чином. Після того, як утворилася ініціативна група людей з відповідними психологічними якостями, то на першому місці стоїть підготовка бойової групи. Основне ядро має формуватися з професійно підготовлених бойовиків, які володіють комплексом військових та тактичних дисциплін, які дозволяють їм автономно діяти в умовах великого населеного пункту (володіння всіма видами вогнепальної та холодної зброї, інженерно-саперною, тактичною, медико-санітарною підготовкою, методами конспірації та агентурної розвідки, рукопашний бій, тощо). Вони - основна ударна сила партизанського руху. Марігелла вимагав високої дисципліни, професіоналізму та високих технічних знань від міських партизан. На його переконання (підтверджене згодом на практиці) півсотні вишколених, підготовлених професіоналів є однією з запорук успіху партизанської війни.
Одним з нагальних питань є матеріально-технічне забезпечення партизанського руху. Останнє виражається у формулі: зброя, боєприпаси, вибухівка, транспорт, продовольство. Вирішення можливе у кількох напрямках. З ініціативних людей створюється цілком легальна організація, основна мета якої – матеріальне та фінансове забезпечення бойової групи. За їх допомогою купуватиметься озброєння, зніматимуться явки, вербуватиметься агентура, а також вирішуватимуться супутні потреби партизан. Також організація мусить подбати про створення мережі легальних установ, які таємно забезпечуватимуть діяльність партизан автотранспортом, явками, тощо.
Розвідка – запорука успіху. Знаючи про всі можливі ходи влади, у партизан є реальна можливість завдавати превентивних ударів і вчасно уникати ударів у відповідь.
Після того, як ця стадія пройшла успішно, починається друга стадія – власне партизанська війна. І тут постає запитання – хто є об'єктом партизанських нападів. Відповідь однозначна –влада.
Перелік бойових операцій наступний:
1. убивства провідних очільників держави, лідерів політичних провлдадних партій, які є безпосередньо винними у існуючій політичній ситуації, дії яких спрямовані на шкоду народу держави, дії яких спрямовані на знищення її національного суверенітету.
2. напади на фінансові установи (підприємства, банки) які своїми фінансами забезпечують діяльність посадовців.
3. напади на місця дислокації та представників карально-репресивних органів.
4. напади на місця дислокації армійських та міліційних підрозділів з метою здобуття зброї.
4. напади на місця дислокації армійських та міліційних підрозділів з метою здобуття зброї.
Паралельно має рости та міцніти політичне крило організації. Причому вона повинна всіляко відхрещуватись та засуджувати діяльність партизан, але на ділі таємно їх підтримувати. В надрах політичного крила має зародитися якісно нова еліта, яка в час перемоги візьме в свої руки владу. Зрозуміло влада у відповідь на убивства і напади муситиме реагувати. Але реагуватиме вона з граціозністю слона в крамниці для посуду. Адже партизан нічим не відрізняється від простого громадянина, більше того він сам може мати посвідчення депутата чи носити міліційний однострій. В результаті необґрунтовані репресії обернуться на легальні опозиційні політичні партії та громадські організації, буде різко обмежено громадянські свободи. На деякий час може бути скасовані норми конституції.
Саме в цей час партизанська війна переходить у свою третю стадію – загальнонаціональне повстання.
3агальнонаціональне повстання. Подібні дії злочинного режиму викличуть масове незадоволення всього суспільства, в незалежності від того, як він власне ставиться до самого руху опору. Тепер всі зрозуміють хто для них є ворогом. Сліпі прозріють, а нерозумні зрозуміють. Зрозуміє політичний діяч, якому закидатимуть зв'язки з так званими терористами і заборонять його партію; зрозуміє студент, якого дістало що його право на свою думку постійно нівелюється; зрозуміє підприємець, якого вже дістало, що плодами його праці користуються товстоморді податківці та бандити; зрозуміє журналіст, якого вже верне від міліційного нахабства і мордобою, зрозуміє простий робітник, через кого він отримує жалюгідну зарплату; зрозуміє селянин через кого він не отримує свій земельний пай. ВИННА В ЦЬОМУ ВЛАДА.
Всі верстви невдоволених потенційні союзники партизан. І в даний момент партизанська група мусить прербрати провід над озлобленими масами. Це вже не створення партизанської групи – ЦЕ СТВОРЕННЯ ПАРТИЗАНСЬКОЇ АРМІЇ. І далі війна переходить у масові збройні виступи проти діючої влади. Починається класична війна, в результаті якої ослаблений режим, який опирається лише на сильно здеморалізовану міліцію та внутрішні війська, змушений буде капітулювати.
Упродовж другої половини ХХ століття різноманітні партизанські армії, екстремістські та терористичні угрупування з різними варіаціями застосовували тактику міської партизанської війни. Остання виявилася напрочуд ефективним способом боротьби, який дозволив невеликим збройним угрупуванням чинити ефективний опір ворожим силам.
